«АтмАсферний» тиск на душу Львова

Щем у сонячному сплетінні, клубок, що підкочується під горло та збиває дихання, відчуття не то трансу, не то ейфорії – таку музику грали на сцені цьогорічних «Флюгерів Львова». І весь цей спектр емоцій видобували із слухачів музиканти українського гурту «АтмАсфера»

Вони називають себе етно-групою, співають переважно на санскриті, перекладаючи частково тексти українською – аби люди розуміли, про що йдеться у їхніх піснях. Відчула на собі «атмасферний» тиск й кореспондентка IA ZIK.

Якось так співпало, що трохи раніше у Львові була лекція про роботу з емоціями у тибетському буддизмі Сари Колман – викладачки буддизму зі Штатів. На лекції вона розповідала про те, що наш розум постійно веде з нами внутрішній діалог, перестрибуючи з думки на думку, що мерехтять міріадами світлячків, зосереджуючи на собі нашу увагу. Так розум реагує на відчуття та емоції, і це колосальне щастя – слухати цю його насправді цікаву розповідь. Тільки є й другий бік медалі – мовляв, певні емоції розум тлумачить як болісні чи негативні, і потім ми заперечуємо їх існування чи тікаємо від них, замість прийняти і звільнити місце для наступних. Сара Колман тоді розповіла, що ці болісні емоції, так само, як і приємні, насправді є просто частинкою життя. І якщо не оцінювати їх, а лише слухати серцем, то відчуття просто різні, але однаково потужні, однаково справжні, однаково енергетичні. Як писав свого часу Сергій Жадан в одному з віршів, який «омузичив» «Мертвий півень»: «Просто, збиваючись у цьому диму, серце, з яким я живу роками, не зупинилось лише тому, що по ньому били весь час кулаками».

Власне, до чого тут Сара Колман із Сергієм Жаданом – саме її оповідь та процитовані римовані рядки згадалася на концерті «АтмАсфери». Розум ніби відсторонився, лише серце відлунювало на кожен звук – як на удар. При чім, усією гамою – щеміло солоно і пряно, гостро і солодко, ніби ти зустрічаєшся і прощаєшся з близькими людьми, вчишся і помиляєшся, загалом живеш якось особливо насичено тут і зараз. Чомусь хотілося плакати, як це буває наприкінці театральних п’єс із передбаченим катарсисом, що діє так очищаюче.

Знайомі, описуючи «АтмАсферу», теж озвучили схожі відчуття. На їх концертах люди шаліли і плакали, релаксували і медитували.

Атма

Після виступу була нагода поспілкуватися з музикантами, то ми нею і скористалися. До розмови долучилися Михайло Пузюрін (гітара, віолончель), Андрій Шадій (мандоліна, флейти, електрогітара, спів), сестри Яремчук – Настя (флейта, спів) і Юля (клавішні, спів).

– Ви назву свого гурту пояснюєте як два слова: душа – «атма» і середовище – «сфера». Хотіла спитати, як вашій душі у тій сфері ведеться. Як сучасне середовище на вас впливає? Джерелом чого воно є? Натхнення, суєти, неприємностей чи радостей?

Михайло Пузюрін (далі М.П.): А як впливає? Впливає безпосередньо. Це прямий контакт. Стан, що загострюється на концертах. Коли ми разом із слухачами стаємо фактично рідними одне одному. І ця близькість – вона передається. Себто від публіки вертається те, що ми їй дали, і це тільки збільшується, накочуючись на нас, ми – знову публіці, а публіка – нам. І це зростання сили віддачі – воно, як лавина. Я сподіваюся, що кінця цьому не буде. Щиро сподіваюсь.

Андрій Шадій (далі А.Ш.): Мені здається, що цей вплив залежить від нас самих. Людина може бути в найкращих зовнішніх умовах, але почуватися при цьому дуже погано, дуже одиноко. А може насправді жити в бідності, в абсолютно несприятливих умовах, але це буде найщасливіша людина. І власне бути такими… ой, ну не бідними, а щасливими (сконфужено підсміюється) ми бажаємо всім нашим слухачам. Це ціль нашої творчості – внутрішнє щастя, яке не залежить від зовнішніх обставин.

– Кажете за щастя. Я от недавно почала на йогу ходити і тренер розповідала, що ділитися чимось, у тому числі щастям, варто лише в тому випадку, якщо воно тебе переповнює. Щось подібне чула і від психологів. А у вас як? Вважаєте себе настільки щасливими, що аж можете цим ділитися?

А.Ш: Знаєте, ми щастя можемо відчувати стільки ж, як і наші прихильники. А все завдяки тому, що ми робимо, що переживаємо. Це якісь такі речі в нашому житті, які є дійсними, справжніми, непідробними. Це процес. І це стараємося самі переживати й давати пережити нашим слухачам.

– На «Флюгерах…» ви презентували свій альбом – Internal. В анотаціях до нього в Інтернеті йшлося про те, що він покликаний дарувати щастя, позитив, любов. Загалом це якась така поширена тенденція – багато гуртів маніфестують, що от творять щось святкове, світле і життєрадісне. Але ця тенденція часом напружує. Анекдот згадується про дівчинку, якій цеглина на голову впала і вона з того часу ходить і весь час усміхається. Бракує музики, що підтримала б і в скрутні моменти, будучи співзвучною з настроєм. Чи справді у вашій творчості є місце лише позитиву? Як загалом ставитеся до категорій добра і зла?

М. П.: З приводу добра, зла. Мені останнім часом узагалі складно побачити щось погане. Насправді я якось дуже люблю людей такими, якими вони є. Для мене саме єство, яке у них присутнє, настільки натуральне, що критерієм добра є справжність. І навіть якщо трапляється якесь негативне явище, але воно справжнє, то там нема нічого поганого. Наша музика має дуже багато відтінків різного настрою і завдяки цьому має якийсь свій… ну як би то сказати… шарм! Це відчувають люди, що нас слухають. Щодо мене, то я все-таки людина, що любить повеселитися. Я люблю радісну музику і схиляюся більше до того, щоб робити щось більш енергетично близьке мені. А негатив переживаю просто теж у доброму гуморі.

– Не йдеться про абсолютний чорний глибокий негатив. Є емоції, які не назвеш позитивними хоча б тому, що пробуємо їх від себе відсторонити. Душевні метання, невизначеність, екзистенційні кризи. Вони трапляються і часом таки бувають дуже доречними і потрібними.

М. П.: Кризи ці я розумію як пошук. У мене особисто такі стани бувають, коли я щось шукаю і не можу знайти відповіді. Іноді мені достатньо просто заглибитися у внутрішню медитацію, музичну гармонію. Вона може прийти як мелодія або що інше. А потім буває, що залишається якась пісня.

А.Ш: Знаєте, тут спрацьовує така річ, як дуалізм. Часом те чи інше явище може видаватися недобрим чи незвичним, а насправді... Це як зуби тигра. Вони можуть бути добрі, а можуть ховати у собі смерть. Вбивчі для якогось оленя, але добрі для тигреняти, якого тигриця бере за шкірку і несе подалі від повені чи іншого небезпечного місця. Можна від імені тигреняти сказати: а що це ти мене гризеш, я тут залишусь. Але ця доброта тигриці є така, що ти загинеш, якщо я зараз не візьму тебе у зуби. Я це все говорю для того, щоб показати, може, що дійсно дуже важко у звичайному стані оцінити, що є добре, а що погано. Бо часто-густо виходить все навпаки. То є великий виклик і пошук для кожної людини. І ми теж перебуваємо в такому пошуку.

– А цей пошук – він колективний чи індивідуальний? І чи кожен окремо несе відповідальність за рішення команди, навіть якщо індивідуально з ним не згідний? Ну, як у Кіплінга, коли «друг за тебе стоїть горою і байдуже, чия вина».

М.П.: Ми працюємо як команда, і це дивно так виходить якось... Ми всі абсолютно різні і часто можемо мати різну думки з того чи іншого приводу. Коли це стосується навіть якихось практичних речей – складання пісень чи музики – то частіше за все ми користуємося таким простим методом, як голосування. Рішення, прийняте більшістю голосів, приймається як правильне. Це не так, що от хай ви перемогли, але моя думка все одно лишилась якою була. Ми друзі, і з тим все ок. Якось так.

– Учасники «Атмосфери» брали участь у телепроекті «Голос країни». Для чого вам це було і як взагалі ставитеся до таких проектів?

А.Ш.: «Голос країни» – це було щось таке «між іншим»... Ну, нам хтось сказав, мовляв, у вас дівчата так гарно співають – хай йдуть спробують. То ми і відправили. Пішли та й пішли – не надто це була важлива річ. Ми не будували з цього приводу якихось грандіозних планів. Насправді то не є для нашого гурту відповідний формат, там участь можна брати хіба індивідуально. Себто, там не виступиш колективом. У нас узагалі нема такого музичного конкурсу, щоб можна було виступити колективом з піснею і щоб вона там дійсно добре прозвучала. У Польщі з тим простіше. Ми виступали на конкурсах, де технічний рівень дозволяє досягти ледь не ідеального звучання, бо за пультом сидять професіонали й умови всі на належному рівні. Нам пощастило – випадково дуже запросили на польський ТВ-конкурс Must be the music 2011. Знайомі кажуть, що от ми їдемо – спробуйте і ви. У місті Познані це все відбувалося. Ну ми пішли. Вийшло так: зранку на кастинг – ввечері концерт. Кажуть нам: ви пройшли. Далі другий етап, третій. І так ми дійшли до фіналу та виступали перед 5-мільйонною авдиторією у Польщі.

– І як реагувала ця п’ятимільйонна польська авдиторія?

А.Ш.: Добре. Нас навіть на кордоні впізнають. Ми зараз маємо дуже багато концертів у Польщі, то прикордонники вітаються як з близькими знайомими.

М. П.: Після концерту якогось їхали… На заправці чоловік підходить, каже: о, «Атмосфера», продайте мені диск… Нам шо? Ми тільки за! (сміються) От тому це добре, коли є такі виступи, де численна авдиторія. Просто можеш про себе заявити, аби люди мали змогу оцінити, приглянутися. Потім з’являються пропозиції, що от виступити можеш там чи там.

– Читала в одному з ваших інтерв’ю, що концерти ваші принципово безкоштовні. Чому? Не вважаєте, що гроші за концерт – це нормально, і що люди цінують те, за що «голосують гривнею»?

А.Ш: Ви знаєте, ця інформація трішечки застаріла.

М.П.: Ми таки почали брати гроші!

А.Ш: Та, стали брати. Насправді не подумайте, що безкоштовні концерти – це якесь було створення образу чи щось таке. Ми насправді постійно грали безкоштовно. Для нас від самого початку (і ми це підтвердили своєю багаторічною діяльністю) не важливим є, заплатять нам чи не заплатять. Ми спочатку виступали, скільки могли, безкоштовно. В нас були люди, які нам допомагали – за свої гроші друкували афіші, надавали приміщення й апаратуру. У нас не було піару якогось. Ми не розробляли стратегію – просто творили музику. Потім комусь показували. Людям це подобалося, вони розказували іншим. Так воно й розвивалося. Але на сьогодні ми перейшли цю межу. Зараз виступаємо часто на концертах, за які потрібно заплатити, бо там місце, умови, звучання. І нам потрібно вигляд мати відповідний, доїхати туди вчасно і добратися на інший концерт, який буде за 500 км звідтіля. Тобто до нас підвищились вимоги, тому і ми беремо гроші за концерти.

– Чому ви виправдовуєтеся? Це ж не погано, що гурт заробляє.

– Звичайно, що це непогано. Просто неоднозначно. Я якось спілкувався з одним музикантом. Той музикант насправді був з великої букви і він казав: «Щоб я брав за свої виступи гроші? Такого бути не може!». Просто існує різний підхід. У нас все вийшло якось так. Щось середнє між тим, щоб заробляти і грати. Хоча нас то взагалі не хвилює, розумієте? Платять – добре, не платять – друге добре. Тема – щоб виступити для людей. Ми беремо гроші за концерти для того, щоб ми могли й надалі виступати. Для цього потрібні ресурси, бо у кожного є сім’ї. Це само собою зрозуміло. Це є нормально, абсолютно нормально. Але якби ми могли робити це безкоштовно, ми б це робили.

– Також читала, що у гурті більшість львів’ян і що переїхали всі гамузом у Київ. Для чого це зробили?

М.П.: Ем-м, ну про це теж уже застаріла інформація…

– То давайте будемо оновлювати.

М.П.: Ми зараз знову переїхали до Львова. Основна частина гурту звідси. Але Тімур (барабанщик, «душа компанії») – він, зрозуміло, з Грузії. Грузин, але до того жив увесь час в Києві. Джордан (бас-гітарист) з Києва. А я узагалі де тільки не тусувався... Народився в Сибіру, у Росії.

А.Ш.: Скажи, де... (сміється)

М.П.: В Магадані я народився... (теж сміється). Та потім вирішив погрітись у теплішому кліматі, зустрів класний нарід тут та так і зостався.

– Чого все-таки вибрали саме Київ? І чи столиця якось змінила вас?

М.П.: Київ для мене є дуже неспокійне місто, де надто важко сконцентруватися. Жив свого часу довго у Москві, це теж мегаполіс. Він темп задає такий, що я особисто не встигаю. Хоча насправді це – й дуже багато нових можливостей. Ну і зараз група переїхала до Львова знову, у тому числі через фінансову складову, тому що там дійсно дуже дорого жити.

– То зараз ви постійно у Львові?

М.П.: Чесно кажучи, зараз ми більше в Польщі. Львів – це такий перевалочний пункт. Він поряд з кордоном. Сюди ми приїжджаємо після концертів, тут наші кого дружини, кого чоловіки. Якось так. Особисто для мене Львів – дуже пришпильне місто. Я полюбив його давно. Для мене багато міст є рідними, і Львів – одне з таких.

А.Ш.: Ви знаєте, ми працювали у Львові багато років. Нас почали запрошувати в Київ, ми там робили декілька концертів. Потім фестивалі, знову концерти. Так склалося, що наше музичне життя було тісно пов’язане з Києвом, там постійно потрібно було бути. Тож вирішили пожити в столиці. Так було декілька років. Винаймали будинок за містом, в якому всі разом жили. А потім настала така пора, що вигідніше стало жити у Львові. Ну хоча б тому, що це на 500 км ближче до Польщі та інших європейських країн. А з другого боку, як казав Міша, Львів має свій колорит, має свій настрій. І цей настрій – він творчий та спокійний, менш бізнесовий. Це середовище дуже сприятливе для створення нової музики. Тому ми тепер тут.

Далі хлопці починають займатися своїми справами – група після концерту виїжджає за Львів, на вулиці вечоріє, тож треба погрузити у бусика музичні інструменти тощо. Натомість з’являється шанс поспілкуватися з дівчатами.

– Ви представляли сьогодні новий альбом. Що чекає на слухача за його обкладинкою?

Настя Яремчук (далі Н.Я.): Альбом називається Internal – «внутрішнє». Ми хотіли якось передати найважливіше, тому що внутрішнє життя, наші переживання – найзаповітніше і є найважливішим. І завжди те головне народжується зсередини.

Композиції з цього альбому – вони не є такими форматними, як зазвичай транслюють на радіо. У будь-якому випадку, вони народжувалися зсередини, і ми не ставили якихось рамок. Ми їх твори просто так, як нам хотілося, бо подобалось робити щось своє. От. Все це дуже спонтанно було, імпровізаційно. Як і загалом – коли створювали гурт, то не ставили перед собою якихось цілей, не було планок, яких потрібно досягати. Знайти продюсера чи там заробити грошей. Ми просто грали ту музику, яка нам підходить, тому що дійсно, ми до мозку кісток музиканти – і це те, що для нас важливе. Через звуки ми передаємо свої емоції і вважаємо, що мистецтво не має бути заради мистецтва, а для того, щоб нести людям щось глибоке. Альбом Internal – це таке, можна сказати, одкровення. Це дверцята в наше внутрішнє життя, це сокровенні речі, які ми просто творили щиро і потім записали те, що зараз вийшло. Там багато таких композицій з невизначеною формою – вони довгі, деколи там не відомо, що далі очікувати, бо імпровізації були. І тому ми зробили кілька радіоверсій, щоб це було більш прийнятно для радіослухачів. Такий от вийшов цей альбом, який найбільше відкриває наше внутрішнє життя.

– Над альбомом працювали дуже довго, вгахали в нього стільки сил. Що далі? Нема відчуття спустошеності?

Н.Я.: Ми з нетерпінням чекаємо часу, коли зможемо закритися від усіх і творити щось нове, тому що багато вже є ідей, але немає можливості вдихнути в ідеї життя.

– Окрім учасників гурту, на концерті була й така добре скоординована група ваших прихильників. Хто це? Вони спеціально приїхали власне на ваш виступ? Як збираєте своїх фанів на такі заходи?

Н.Я: Наш гурт несе з собою не тільки музику, звичайно, а й певний світогляд. Коли ми жили в Києві, то орендували великий дім... Запрошували туди наших фанів – на такі собі квартирники. Були дуже здивовані, пам’ятаю, бо приїжджало багато людей – по сто чоловік. Виходили фактично невеличкі концертики для них. Згадуємо це з ностальгією – весело було.

Зараз переїхали до Львова. Поки що такого дому у нас немає, то вирішили на численні прохання наших слухачів зробити «Атмакемп» – такий собі табір, куди кожен охочий міг би приїхати, щоб нам зібратися в одному місці і весело провести час.

Юля Яремчук (далі Ю.Я): У нас там майстер-класи, ми проводимо концерти, співаємо, йогою займаємося. У нас все таке здорове, екологічне, вегетаріанське. Ну і звісно, можна усім ближче поспілкуватися. Причому, робити це все у світлому і ясному розумі. Тому що коли ясний розум у тебе, набагато більше шансів щось класне створити й досягти якихось вищих вершин.

– І як тримати розум у ясності?

Ю.Я: Звичайно, перші кроки – це, принаймні, не вживати алкоголь, не курити всяку гидоту, тобто обмежити всі ті речі, які впливають на наш розум. Наступні кроки – це внутрішня робота над собою. Це вже значно складніше. Концентрація така.

– Музика сприяє концентрації?

Обидві: Дуже сприяє.

Ю. Я.: До речі, в Польщі – от там вчителі дуже над цим працюють. Коли граєш на фортепіано, то мене вчили слухати себе зі сторони – щоби чути свої помилки. Тому що коли ти граєш і з головою у процес занурюєшся, ти можеш збиватися з темпу і ритму, фальшивити, але не помічати того, одержимий грою. А тут така практика фактично, що ти можеш відсторонено слухати себе

Н. Я.: Ти можеш займатися годину сконцентровано повністю і доб’єшся дуже великого результату. А можеш займатися 5 годин без голови, просто пальці – і нічого не буде. Тому концентрація так важить. Але що теж важливо: на що ми спрямовуємо свою концентрацію, такі ми маємо і плоди.

Розмовляла Василина Думан,
IA ZIK

Android app on Google Play